Гордість твоя, Оболонь!

22 травня за сприяння кафедри тюркології  Інституту філології та турецької урядової організації ТІКА відбулося нагородження переможців мовно-літературного конкурсу серед учнів 10-11 класів. Конкурс тривав з грудня 2014 року по квітень 2015 року. Його учасники демонстрували свій хист у двох напрямках: «Стамбул – квітка на перехресті двох цивілізацій» та «Трагічна доля кримськотатарського народу». Загалом у конкурсі взяли участь 86 учнів. Усіх переможців нагородили цінними подарунками. Перше місце виборов Сергій Савинський, учень 11 класу Оболонської загально-освітньої школи I-III ступенів, постійний читач нашої бібліотеки, неодноразовий переможець бібліотечних літературних конкурсів.

- Від конкурсу у мене залишилися лише позитивні враження, говорить Сергій. – Уперше повірив, що можна здобути перемогу навіть не обласного, а Всеукраїнського, де важливе не твоє походження чи ще якісь сторонні фактори, а тільки талановитість, креатив і глибинність змісту написаного.

За перемогу у конкурсі Сергій нагороджений Грамотою Інституту філології Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка та отримав у подарунок планшет.

Його твір, як і твори багатьох інших переможців конкурсу, увійшов у збірник "Трагічна доля кримськотатарського народу"

Трагічна доля кримськотатарського народу

Люблю протяжні береги Дніпра,

Сула для мене – подруга й сестра.

Такі ж безцінні, мов на небі зорі,

Та спокій я знайду лише на морі.

Воно мене утішить і пригорне,

Величне й неповторне море Чорне.

А береги які там? Це ж Нірвана,

Яка була нам, друзі, Богом дана.

Вона була… Та чи любили й шанували,

Коли без пострілу єдиного віддали?!

«Свою» Анталію, і Грецію, і Рим,

Коли лишили на поталу Крим…

І кожна влада має сто турбот,

Проте страждає хто? – Лише народ.

Народ, який не розчинився в часі,

Який не був маріонеткою у власті,

Який любив безмежно море й гори,

Що будував мечеті та собори,

Який себе поводив вільно, гоже,

Який не випросив у тебе волі , Боже.

Ми ніби повертаємось назад,

Коли міняємо то той, то інший лад.

Нащадкам хибний показали слід –

І нині маємо із того море бід…

-         А що ж народ, невже ось так мовчить?

-         Напроти, вирішив, що треба далі жить.

Удача посміхається сміливим і завзятим,

То буду я колись іще й багатим?

А ні то син, чи, може, хоч онуки…

Колись – таки скінчаться наші муки.

Так думає пересічний татарин,

Який не визна, що над ним є барин.

Не скориться, коли вже буде й мертвий.

А ви згадайте рік сорок четвертий.

Їх висиляли десь в Узбекистан,

Та це ж «все добре», це совєтів план.

Аж півмільйона у «столипінські» вагони,

Комусь за те палац, а комусь – погони.

Ну як отут, скажіть, не впасти духом,

Коли жінкам, старим і дітям – земля ще й пухом…

А їх батьки, чоловіки й сини

Були в самому пеклі у війни.

Довкола кулі, смерть - усе в диму,

Проте вони не знали, що в Криму

Настала Сталіна лиха година,

І їх вже не чикає там родина.

А десь Абдурахманов на Дніпрі

Боровся з німцями і Київ визволяв,

Фашисти били в лоб, свої «нацисти» - в спину,

Але того, на щастя,чи, на жаль, він ще не знав.

І Селітвелієв там роки полишив свої,

Проте вернулися з війни уже Герої.

За що ж вони на смерть там воювали,

За те, щоб в них дітей, дружин забрали?

А як дізнатись – все у заборонах,

Хто на війні вмирав, а хто – в вагонах.

Ніхто не знав, як з ними далі поведуться,

Проте Хрущов народам змогу дав вернуться.

І повернули чувашів та ще євреїв,

Котрих прозвали у Москві «плебеї».

І гагаузи, бач, і караїми,

Лише з татарами, із дітьми зі своїми,

Ще довго не стрічалась Україна,

Яку вже охопив «застій» та ще й «руїна».

Ви думаєте: щастя це й фінал,

Так ці думки очікує провал,

Бо тільки у вісімдесят дев’ятім

Татари повернулися у Крим.

Як було тяжко всім родинам,

А тому ви не вірте надто книгам,

З яких відома точка зору влади,

Але ж хіба не це є кроком зради?

Якщо татарин вільний та сміливий,

То шлях його життєвий є щасливий?

Проте не зовсім так: складне життя,

Але немає у хоробрих каяття.

І за свою страждав волелюбиву душу,

На жаль, це так, і я сказати мушу:

«Хто з правдою живе – не має долі,

Та має душу – і цього доволі.»

І В 54-ім Крим став сином українським,

А нині в 14-ім вже прихвоснем російським?

В Довженка Крауз говорив: «Ганьба

Тому, кого не вчить війна,

Тому, хто історію не знає,

Такий народ навіки все втрачає.»

У цім трагедія, у цім уся біда,

На смак, немов морська вода,

Хто прагне бути вільним від ярма,

У того засобів чогось катма,

Щоб вибороти місце біля сонця,

Щоб посадити квіти під віконцем.

Щоби настала радісна година,

Щоб повести у школу доньку й сина.

Вже призвичаїлись поволі,

Проте татари так й не мають долі…

Нема панів, не знають про жупани,

Лиш продають все мідії й рапани,

Проте й курортів як таких нема,

Бо програна була «безпострільна війна»…

Все повертається, і щастя їм вернеться,

Й на світ увесь татарів голос озоветься!

Доречно сказати, що нині Сергій став студентом національного університету "Києво-Могилянської академії".

То ж вітаємо майбутнього студента!  Щасти тобі,Сергію!