Трагічна доля кримськотатарського народу
Люблю протяжні береги Дніпра,
Сула для мене – подруга й сестра.
Такі ж безцінні, мов на небі зорі,
Та спокій я знайду лише на морі.
Воно мене утішить і пригорне,
Величне й неповторне море Чорне.
А береги які там? Це ж Нірвана,
Яка була нам, друзі, Богом дана.
Вона була… Та чи любили й шанували,
Коли без пострілу єдиного віддали?!
«Свою» Анталію, і Грецію, і Рим,
Коли лишили на поталу Крим…
І кожна влада має сто турбот,
Проте страждає хто? – Лише народ.
Народ, який не розчинився в часі,
Який не був маріонеткою у власті,
Який любив безмежно море й гори,
Що будував мечеті та собори,
Який себе поводив вільно, гоже,
Який не випросив у тебе волі , Боже.
Ми ніби повертаємось назад,
Коли міняємо то той, то інший лад.
Нащадкам хибний показали слід –
І нині маємо із того море бід…
-
А що ж народ, невже ось так мовчить?
-
Напроти, вирішив, що треба далі жить.
Удача
посміхається сміливим і завзятим,
То
буду я колись іще й багатим?
А
ні то син, чи, може, хоч онуки…
Колись
– таки скінчаться наші муки.
Так
думає пересічний татарин,
Який
не визна, що над ним є барин.
Не
скориться, коли вже буде й мертвий.
А
ви згадайте рік сорок четвертий.
Їх
висиляли десь в Узбекистан,
Та
це ж «все добре», це совєтів план.
Аж
півмільйона у «столипінські» вагони,
Комусь
за те палац, а комусь – погони.
Ну
як отут, скажіть, не впасти духом,
Коли
жінкам, старим і дітям – земля ще й пухом…
А
їх батьки, чоловіки й сини
Були
в самому пеклі у війни.
Довкола
кулі, смерть - усе в диму,
Проте
вони не знали, що в Криму
Настала
Сталіна лиха година,
І
їх вже не чикає там родина.
А
десь Абдурахманов на Дніпрі
Боровся
з німцями і Київ визволяв,
Фашисти
били в лоб, свої «нацисти» - в спину,
Але
того, на щастя,чи, на жаль, він ще не знав.
І
Селітвелієв там роки полишив свої,
Проте
вернулися з війни уже Герої.
За
що ж вони на смерть там воювали,
За
те, щоб в них дітей, дружин забрали?
А
як дізнатись – все у заборонах,
Хто
на війні вмирав, а хто – в вагонах.
Ніхто
не знав, як з ними далі поведуться,
Проте
Хрущов народам змогу дав вернуться.
І
повернули чувашів та ще євреїв,
Котрих
прозвали у Москві «плебеї».
І
гагаузи, бач, і караїми,
Лише
з татарами, із дітьми зі своїми,
Ще
довго не стрічалась Україна,
Яку
вже охопив «застій» та ще й «руїна».
Ви
думаєте: щастя це й фінал,
Так
ці думки очікує провал,
Бо
тільки у вісімдесят дев’ятім
Татари
повернулися у Крим.
Як
було тяжко всім родинам,
А
тому ви не вірте надто книгам,
З
яких відома точка зору влади,
Але
ж хіба не це є кроком зради?
Якщо
татарин вільний та сміливий,
То
шлях його життєвий є щасливий?
Проте
не зовсім так: складне життя,
Але
немає у хоробрих каяття.
І
за свою страждав волелюбиву душу,
На
жаль, це так, і я сказати мушу:
«Хто
з правдою живе – не має долі,
Та
має душу – і цього доволі.»
І
В 54-ім Крим став сином українським,
А
нині в 14-ім вже прихвоснем російським?
В
Довженка Крауз говорив: «Ганьба
Тому,
кого не вчить війна,
Тому,
хто історію не знає,
Такий
народ навіки все втрачає.»
У
цім трагедія, у цім уся біда,
На
смак, немов морська вода,
Хто
прагне бути вільним від ярма,
У
того засобів чогось катма,
Щоб
вибороти місце біля сонця,
Щоб
посадити квіти під віконцем.
Щоби
настала радісна година,
Щоб
повести у школу доньку й сина.
Вже
призвичаїлись поволі,
Проте
татари так й не мають долі…
Нема
панів, не знають про жупани,
Лиш
продають все мідії й рапани,
Проте
й курортів як таких нема,
Бо
програна була «безпострільна війна»…
Все
повертається, і щастя їм вернеться,
Й
на світ увесь татарів голос озоветься!
Доречно сказати, що нині Сергій став студентом національного університету "Києво-Могилянської академії".
То ж вітаємо майбутнього студента! Щасти тобі,Сергію!